Журналістка Богдана Костюк в Лондоні

Журналістка Богдана Костюк  в Лондоні

Журналістка Богдана Костюк 51

Журналістка Богдана Костюк – онука Любомира Дмитерка.

Любомир Дмитерко у робочому кабінеті. Редакція журналу “Вітчизна”

На фотографії: Любомир Дмитерко у робочому кабінеті. Редакція журналу “Вітчизна”

Любомир Дмитерко з дружиною Ганною

На фотографії: Любомир Дмитерко з дружиною Ганною на відпочинку у Будинку творчості письменників в Ірпені

ЛЮБОМИР ДМИТЕРКО: ПАМ’ЯТАЄМО…

18 березня минає сто років від дня народження українського письменника, лауреата державної премії ім. Шевченка, довнолітнього головного редактора журналу «Вітчизна» Любомира Дмитерка.

Він був у літературі понад півстоліття (з 1929 року і аж до передчасної смерті в 1985 р), за цей час ним написано сотні поетичних, прозових та драматичних творів, серед останніх варто згадати драму «Генерал Ватутін», драматичну поему «Первоцвіт», трилогію «Міст через прірву», роман «Останні кілометри» та інші. Пройшов Велику вітчизняну війну кореспондентом газети Першого українського фронту; по війні, був одним з керівників Спілки письменників України, приймав участь у засіданнях міжнародних організацій – ООН та ЮНЕСКО. Але, за власними його словами, чи не найважливішим у своїй професійній діяльності вважав редагування провідного журналу «Вітчизна».

 

Але крім улюбленої роботи, Л. Дмитерко мав надійний тил – родину. Розповідає донька митця, кандидат медичних наук Оксана Дмитерко: «Я народилась, коли батько був уже зрілою людиною – дві попередні мамині вагітності закінчилися народженням мертвих дітей. Мабуть, саме тому тато мене шалено любив. І батько, і мати буквально тряслись наді мною, боялись довірити чужим людям, наприклад, няні: обидві мої бабусі жили в різних містах: батькова мати – у Москві, мамина – у Ростові-на-Дону. Куди би батьки не їхали, завжди брали мене з собою. У родині часто згадувався випадок, коли під час декади української літератури у Москві о другій годині ночі у ресторані я заснула, і сповзла зі стільця на підлогу, під загальний сміх. Після цього мене почали називати «дитям готелів і ресторанів»… А взагалі, не тільки в нашій великій родині, а і серед письменників батько вважався найкращим сім’янином – дружини наших знайомих вказували на нього, як на взірець.

 

Наш дім був дуже гостинним. У нас бували і Микола Бажан з дружиною-красунею Ніною, і Павло Загребельний з дружиною – також красунею Еллою, і Василь Козаченко, і Вадим Собко, і Борис Палійчук, і Володимир Яворівський, і Ігор Малишевський, і Андрій Крижанівський, інші письменники. На нашій кухні співав Юрій Гуляєв, (?) Заєць – директор Київського цирку, Леонід Курапатенко – заступник міністра культури УРСР (початок шістдесятих рр.), Михайло Соломонов – відомий журналіст; Віктор Кузьменко – художник та багато інших інтелігентних, розумних, цікавих, обізнаних митців. До останніх років батько товаришував із знаменитим скульптором Іваном Макогоном, з яким познайомився ще до війни: тато дуже цінував творчість його та його сина Ігоря.

 

Окреме місце у житті батька займав футбол – він був неймовірним уболівальником, шалено любив цю гру. На початку шістдесятих років на громадських засадах виконував обов’язки заступника Голови Федерації футболу України. Мене, зовсім ще маленькою, водили на всі матчі київського «Динамо» – допоки дорослі вболівали на трибуні, я у них у ногах гралася з камінцями. А потім стала такою ж запеклою уболівальницею!

 

Тобто, мої дитинство та юність пройшли серед вельми ціквих, розумних і добрих людей. А якщо ще додати перебування влітку в Ірпінському будинку творчості письменників, де я мала можливість спілкуватися з Олесем Гончаром, Андрієм Малишком, Юрієм Щербаком, бачити великого тенора Івана Козловського – мені можна лише позаздрити!».

 

Слово – нинішньому головному редакторові часопису «Вітчизна» Олександрові Глушку:

 

 

 

 

РЕДАКТОР ЗА ПОКЛИКАННЯМ

 

Високий, ставний, з розкішною шевелюрою густого волосся, сивина якої не тільки не старила а, навпаки, підкреслювала мудрість і благородство мого візаві. Уважні очі з іронічною іскринкою в зіницях випромінювали якусь дивовижно спокійну  енергію, яка миттєво знімала найменшу напругу в спілкуванні досі незнайомих людей, створюючи відповідний душевний настрій. Таким постає в моїй пам’яті Любомир Дмитрович Дмитерко, головний редактор журналу «Вітчизна», з яким познайомився влітку 1983 року, принісши до редакції власне оповідання «Прощання слов’янки». Це був мій перший візит до шанованого журналу, який передплачував з середини шістдесятих років. Перечитуючи твори, які публікувалися у «Вітчизні», не міг не помітити особливостей, котрі відрізняли цей часопис від інших літературних видань. На його сторінках ні-ні, та й з’являлися романи, повісті, оповідання, які, з одного боку, набували широкого громадського резонансу, а з іншого – викликали роздратування, а то й паніку у владних колах.

Пам’ятаю, як вразила мене публікація роману Олеся Гончара «Собор», що з’явився в першому номері журналу за 1968 рік. Вже сама назва твору, не кажучи про її графічне оформлення – на фоні церковних бань з хрестами – різко дисонувала з атеїстичною ідеологією тодішнього режиму. Маючи вже певний досвід редакційної роботи, спілкування з цензорами, котрі в будь-якому об’єктивному, а тим більше сатиричному слові ладні були вбачати крамолу, міг тільки здогадуватися, чим для головного редактора може обернутися така публікація. І мої побоювання не були грою фантазії. Той рейвах, який зчинили навколо роману партійні бонзи, що впізнали себе в негативних образах, і їхні запопадливі горе-критики, підтвердили найгірші передбачення.

Думаю, що схвалюючи «Собор» до друку, Любомир Дмитрович чудово розумів, які можуть бути наслідки появи в редагованому ним журналі такого «дражливого» твору. І все ж таки, він наважився на такий відчайдушний крок. Більше того, слідом за «Собором» у «Вітчизні» з’являється й інша «бомба» – «Мальви» львівського письменника Романа Іваничука. Його прозовий твір так само стає об’єктом нищівної критики з боку «літературознавців» у цивільному за «ідеологічні збочення», тобто за об’єктивне відображення подій, пов’язаних з історією Запорізького козацтва, його боротьбою з ординцями.

Талановитий поет, прозаїк, драматург, загартований вогненними смерчами Другої світової війни, Любомир Дмитерко і в мирний час залишався воїном. Досвідчений літератор, він знав ціну і силу правдивого, безкомпромісного письменницького слова, відкриваючи йому дорогу в люди зі сторінок «Вітчизни». Попри застереження партійних наглядачів, цензурні бар’єри, на сторінках журналу публікуються «незручні», «шкідливі» з ідеологічних міркувань повісті «Шкільний хліб» і «Сільські вчителі» Євгена Гуцала, «Самотній вовк» Володимира Дрозда, вибухонебезпечний пронизливим розкриттям замовчуваної упродовж довгого часу правди про війну твір Дмитра Міщенка «Батальйон необмундированих», оповідання Григора Тютюнника, більшість з яких відразу ж після виходу в світ оголошуються комуністичними ідеологами ідейно шкідливими… Треба було мати мужність, силу духу й беззастережну віру в свою правоту, щоб протистояти натиску досить впливових сил, на прю з якими ставали літературний журнал і його головний редактор.

Одним з яскравих проявів редакторської і, звичайно ж, громадянської мужності Любомира Дмитровича була й публікація у «Вітчизні» роману Павла Загребельного «Південний комфорт». Проти цього твору, після його появи в журналі, повстала вся прокурорсько-суддівська рать, непривабливі дії якої саркастично висміяв письменник. Не з чуток знаю, скільки громів упало тоді на сиву голову головного редактора не тільки з київських, а й з московських владних бастіонів, з яких вели наступ на чесне письменницьке слово високопосадовці в мундирах. Любомир Дмитерко вистояв і в цьому нерівному двобої. Хоча, звичайно ж, такі випробування не минаються безслідно, залишаючи рубці від заподіяних ран.

Здібний організатор, редактор за покликанням, Любомир Дмитерко згуртував навколо «Вітчизни» найкращі інтелектуальні сили – відомих письменників, публіцистів, істориків, культурологів, художників…  Своєю творчістю вони сприяли формуванню в суспільстві тієї духовної атмосфери, за якої тільки й могли пробитися й зміцніти паростки нашої незалежності.

У непростий час довелося  жити і працювати головному редактору провідного письменницького часопису України. Доводилося йому бути  психологом і дипломатом, тактиком і стратегом, а також вправним капітаном і лоцманом водночас, щоб проводити корабель журналу поміж гострих підводних рифів, утримувати його на крутих хвилях соціальних бур. Любомир Дмитерко не схибив, успішно впорався з викликами, які були породжені обставинами реального життя. І ми, наступники, мусимо бути вдячні йому за це.

 

Олександр Глушко

Любомир Дмитерко. «Вірші» (вибрані твори у двох томах, видавництво художньої літератури «Дніпро», Київ – 1971)

 «Незгасне серце»

 

Чи може серце згаснути, зів’яти,

Усохнути, немов суцвіття м’яти,

Мов лист осінній чи жіноча врода,

Коли надходить старість, як негода?

 

Ні, в‘януть квіти і згасають зорі,

Комети мчать у далі неозорі

І погибають тихо, наче привид,

Для роздумів учених давши привід.

 

Марніє врода, вицвітають очі,

Усякі – чоловічі і жіночі,

Блакитні й карі, гарні і негарні, –

Такі в житті закони незугарні.

 

А серце… Не лякайтеся, поети!

Холонуть у космічній млі планети,

Вода зникає в степовій криниці,

На небосхилі блякнуть блискавиці,

 

А серце? Серце в’янути не може!

У неспокою вічному, тривожне,

Немов ракета мчить за небокраї…

А прийде час. – як бомба вибухає!

(1963)

 

***

Слово і серце. Серце і слово…

Тверді, наче криця. М’які, наче олово…

Гарячі, мов кров. Холодні, мов розум.

Легкі, як мрія. Важкі, як роздум.

 

Ви нероздільні. В усьому – єдині.

Як сонячний промінь, що мчить на хмарині…

Як райдуга й небо, земля і природа,

Як доля людини і доля народу.

 

Завжди ви разом, завжди ви поруч,

Слово без серця – каліка, покруч,

Серце без слова – німа облуда,

Сліпе, як око, що врила полуда.

(1963)

 

***

У травні випав сніг. Така весна

Холодна, непривітна і неясна,

Немов на землю впала сивина,

Як на моє волосся – передчасна.

 

Либонь, природа – як людська душа,

Де сонця й хмар контакти невимовні,

Де кожне лихо шрами залиша,

А інколи і рани невигойні.

 

Так буде завжди: марно не чекай

На вічне сонце, на безхмарні весни.

У боротьбі природу пізнавай,

У боротьбі душа, мов крига, – скресне!

(1965)

 

Осінь

 

Сутінки –

Немов скляні

І ніжні.

Я стою

На дальньому мосту.

Піонерка

Біля рейок ніжки

Заросила

В паморозь густу.

Піонерка

Підібрала ранець…

Осінь.

Школа.

Мудрощі наук.

На узліссі

Стеляться тумани,

Літо бабине

Пряде павук.

Піонерка

Вилізла на рейку

І пішла,

Хитаючись як птах.

В неї, мабуть,

Батько є старенький…

Мій помер.

А жаль, що сталось так!

Скільки щастя

Навкруги розлито.

Скільки радості.

Відчуй.

Живи.

Осінь сіє паморозь

Крізь сито

В сухозлітку

Листя і трави.

(1936)

 

У Львові

 

Скінчився день. Іде початок ночі.

В широкім долі, в галицькім Розточчі,

Серпанком сутінки вкривають Львів,

І темрява лягає між горбів.

Та лиш на мить. Виходить чарівник –

Магічну палицю угору піднімає,

І раптом світло в склі прозорім сяє,

А він вже далі, вже за рогом зник.

Ліхтарник простий, будить він в мені

І подиву, і заздрощів чуття.

Погляньте-но, які за ним ясні

Стежки людського щастя і життя.

Коли б мені отак – в людських серцях,

Як у скляних прозорих ліхтарях,

Поезії світити сяйво чисте,

Піднявши вгору слово променисте!

(1938)

 

Проліски

 

Пам’ятаю галицьке узлісся

І дитинство стоптане моє.

Де б не був я – в Києві, в Тбілісі –

Перша провесна життя встає:

Прозвучали постріли стократні,

Завмирали стогони у млі,

І цвіли під вибухи гарматні

Проліски на збуреній землі.

(1939)

Про Любомира Дмитерка (до 100-річчя)

 

Поет завжди залишається поетом. Йому не можуть завадити війна, світові катаклізми, раптові революції та зміни режимів. Поет відчуває серцем. Він живе  одночасно в суспільстві і поза ним. Поет живе почуттями. 

Того дня закінчувалася війна, і для 34-х річного військового журналіста Любомира  Дмитерка починався новий відлік його творчості. Відчуття Великої Перемоги – скількох людей воно об’єднало тої миті:

«Величний реквієм програють срібні сурми,

У ньому прозвучать великих днів діла –

Владикавказький бій, і сталінградські штурми,

І буря, що в Берлін гвардійців привела».

(«Ми спали в місті Кант…»)

Любомир Дмитерко почав писати вірші рано. Перші спроби віршотворення були ще в семирічній школі у Кам’янці-Подільському. Пізніше, навчаючись в Інституті народної освіти та на сценарних курсах при кіноінституті в Києві, поетичні захоплення втілюються у перші книжки. В 1930 році виходить перша збірка молодого поета – «Іду!», наступного – «Товтри», ще за чотири роки – «Молода земля».

Відчуття великого індустріального будівництва, панування конструктивізму, що віднайшло своє відображення в творчості Михайля Семенка, Валер’яна Поліщука, Гео Шкурупія, не оминуло й Любомира Дмитерка:

 

«Іду –

повз кістяки будівель,

Нових будівель, що ростуть,

В масивних переливах, наче ртуть,

А на хребтах – щити покрівель»

(«Іду!»)

Поет шукає нових барв життя. Його вишуканий, писаний дотиковим пензлем пейзаж малої Батьківщини (Л. Дмитерко народився в Винниках біля Львова), вражає глибиною відчуття природи родинних витоків:

«Скінчився день. Іде початок ночі.

В широкім долі, в галицькім Розточчі,

Серпанком сутінки вкривають Львів,

І темрява лягає між горбів».

(«Скінчився день»)

Поет не був би поетом, якби не заглиблювався в глибоко інтимні, внутрішні почуття. Ця тема не полишала Любомира Дмитерка протягом всього життя. Де б він не був: в часи молодечі, на фронтах Другої світової війни, при роботі Генеральної Асамблеї ООН чи за письмовим столом, поет переживав кохання. Незбориму повагу до жінки, повагу, яка межувала з поклонінням.

«Можливо, я занадто перебільшив

Твій розум, серце і твою красу.

Та в сповіді оцих ліричних віршів

Незайманим твій образ пронесу».

(«Доля»),

 

«Чи хочеш ти, щоб почуття моє

Отак звисало яблуками пізніми,

Щоби тужливою звисало піснею

Те, що для інших молодістю є?»

(«Молодість»),

 

«Ми зустрілись з тобою в ті дні

На жорстокій, на згубній війні,

Щоб любов нашу вірну і щиру

В дні війни пронести і в дні миру»

(«Дружині»).

А ще поет багато подорожує. Він буває в різних містах. Зустрічається з людьми різних національностей. Для поетів немає кордонів. Для них головне відчуття слова:

«Понад Дунаєм зріє виноград,

І пахнуть медом над Токаєм дині»

(«Понад Дунаєм…»).

Світ Любомира Дмитерка постійно наповнюється різнобарвними картинами, які вражають своєю неперевершеністю та гармонійною відтінковістю колористики:

«Під Варшавою, в Кароліні

Квітнуть проліски ніжно-сині,

Як у нас на Вкраїні»

(«Варшавський етюд»).

Кожний вірш Любомира Дмитерка – це розлога історія, подія що відбулася і по сьогодні має тривке відлуння. І щоб це не було: Хрещатик, відновленого Києва,  містечко на чилійському кордоні, давня Варна чи багатоголосий Стамбул – поет пише свій римований щоденник:

«Слід Візантії – на древніх мурах,

На акведука стовпах похмурих,

На кожнім кроці в тіснім Стамбулі

Видно величне, славне минуле»

(«Айя-Софія»).

Любомир Дмитерко прожив довге і цікаве життя. Він знаний, як драматург, міцний, стильовий прозаїк, прекрасний публіцист. Але завжди залишався поетом. Поет, народившись поетом, не може стати кимось іншим, як би доля не випробувала його:

«Роки приходять і відходять,

Немов транзитні поїзди.

І тільки в серці, десь насподі,

Від них лишаються сліди»

(«Роки приходять…»).

 

+++++++++++

Надзвичайний і Повноважний Посол, відомий громадський і політичний діяч, письменник Юрій ЩЕРБАК згадує Любомира ДМИТЕРКА:

Найкращі спогади у мене про ті роки! Це ніби парадоксально, адже ті роки були важкими, тяжкими, страшними, тому що ніч панувала над Україною – але світлим променем для мене був Любомир Дмитрович Дмитерко. Я не буду оцінювати його як письменника, тому що тоді, коли я з ним познайомився, досить мало він публікувався. Тому що він «віддався», я би сказав, з великою пристрастю та натхненням, з великою інтелігентністю справі редагування кращого на той час літературного місячника – журналу «Вітчизна». Для мене у пам’яті зберігаються ті святі для мене хвилини, коли можна було зайти у редакцію «Вітчизни», побачити цю дуже гарну людину. А Любомир Дмитрович був просто красень! Високий, сивий, із смаглявою шкірою, з прекрасними карими очима, з приязною усмішкою. Це була надзвичайно інтелігентна розумна людина. І він прекрасно розбирався у всьому тому, що робилось у ті часи у нашій літературі. Він стояв осторонь тих уже репресивних процесів, які відбувались у той час, коли, починаючи з приходу В. Щербицького на посаду Першого секретаря ЦК КПУ, почались літературні репресії та спроби «заткнути глотку» представникам молодого письменницького покоління. Я знаю точно, що був в якихось там списках, і мене фактично 10 років (з 1973 до 1984 р.) не друкували в Україні – за винятком журналу «Вітчизна». НЕ часто, але оповідання, які були мені дуже дорогі, я приносив до редакції, і я знав, що їх прочитає Любомир Дмитрович Дмитерко, що він скаже своє слово, свою думку, і що мої твори, незважаючи на незадоволення начальства, будуть опубліковані. А незадоволення було, точніше, невдоволення верхівки тим, що Дмитерко друкував і «Собор» О. Гончара, і твори молодих письменників. Дмитерко все витримував і все брав на себе. Звичайно, у нього було досить високе реноме у партійних колах, і він туди ішов, і кланявся, і каявся – але друкувати продовжував! А ми не знали, якою кров’ю, якими нервами йому це все вдавалося залагодити.

І ще одне: Любомир Дмитрович відкрився для мене з абсолютно іншого, неформального погляду, коли ми з ним зустрічались у Будинку творчості письменників в Ірпені. Це були казкові зимові вечори і ночі, ми прогулювались по доріжках, або ж гомоніли у корпусі, де знаходились їдальня, бібліотека. Я з великою цікавістю слухав його розповіді про участь у різних конференціях та засіданнях в ЮНЕСКО та ООН: Любомир Дмитрович був у складі делегації УРСР на кількох засіданнях Ради Безпеки ООН. І він мені якось сказав: «Не вірте тому, що у нас кажуть про Захід, про Америку – це неправда!». Для мене було доволі дивним та несподіваним це від нього почути – від людини, яка все-таки була представником Системи (комуністичної). А пізніше, коли я побував на Американському континенті, коли працював Послом уже Незалежної України у США, переконався у правоті Любомира Дмитровича.

І нині, коли йому виповнюється сто років, я не можу його уявити сторічною людиною, – уявляю його молодою прекрасною людиною, хоч і у літах. Навіть тоді, коли згадую його останні роки життя. коли він був хворим на ту страшну хворобу, але він тримався. І у моїх очах він завжди залишиться молодим і гарним, надзвичайно інтелігентною людиною, яка у складні часи зробила багато позитивного для розвитку української літератури.

http://www.aej.org.ua/History/809.html

ЛЮБОМИР ДМИТЕРКО В ЖИТТІ І БРОНЗІ

«Дзеркало тижня. Україна» №11, 16 березня 2001

Леонід Єфімов
18 березня минає 90 років від дня народження лауреата Державної премії України імені Т.Г. Шевченка Любомира Дмитерка. Його творчий доробок за півстоліття у літературі складається з великої кількості поезій, п’єс, серед яких не можна не згадати знаменитого «Генерала Ватутіна», та прозових творів, зокрема — трилогії «Міст через прірву». Останнім прижиттєвим виданням став чотиритомник його творів.

У літературу Л.Дмитерко прийшов 1929 р. — поетичною збіркою «Іду». До найважливіших подій, які справили велике враження на молодого поета, була робота на Київській кіностудії (кінець 30-х рр.) де він обіймав посаду заступника директора, тобто — самого О.Довженка. В роки війни (1941—1945) Л.Дмитерко працював кореспондентом фронтової газети, усю свою творчість і публіцистичний дар віддавши справі боротьби з ворогом. Овіяна живим диханням часу, його воєнних часів несе правдиве слово учасника битви: це поезія про людину на її вогненних дорогах.

По війні Л.Дмитерко вів плідну творчу діяльність, яку йому дивом вдавалося поєднувати з адміністративною роботою у СПУ. До важливих віх його життя належать робота у засіданнях Генеральної Асамблеї ООН (1958—1962) та ЮНЕСКО (1972).

Але у багатогранній, багатожанровій діяльності письменника був ще один важливий бік — редакторський. Близько чверті століття Любомир Дмитрович очолював провідний літературний журнал СПУ «Вітчизна».

Ці менш відомі грані життя і праці письменника зберегло для сучасного читача коротке есе Леоніда Єфімова, також, на жаль, вже покійного, котрий чимало років працював під керівництвом Л.Дмитерка в редакції «Вітчизни». З нагоди ювілею публікуємо цю сторінку творчої спадщини.

Ювілейна дата — достатній привід для того, аби накласти на спогади хрестоматійний глянець. Бо час і справді стирає всі несуттєві деталі, залишаючи від людини лише бронзу… Таку, як на Байковому кладовищі, де романтизоване Дмитеркове погруддя належить уже вічності.

Але в пам’яті моїй і усіх моїх товаришів по «Вітчизні», яким поталанило працювати з Любомиром Дмитровичем, він ніколи не буде холодним монументом. Оскільки належав до того досить рідкісного типу життєлюбів, яких називають невиправними.

Народився навесні і, напевно, таки ж під щасливою зіркою. Жив цікаво. У цьому сивому патріархові до останніх днів було щось хлоп’яче, а це завжди свідчить про безпосередність та щирість почуттів. Швидко запалювався, швидко й гальмував себе, і взагалі не мав у характері тієї розсудливості, яка найчастіше приходить з роками.

Коли Любомир Дмитрович був у гарному настрої, то його було якось особливо багато в просторі (був під два метри), заповнював його шумом і сміхом. Не мав і натяку на зарозумілість, і редакційний кур’єр у його присутності почувався так само розкуто, як і «живий класик». Бувало, йдеш до нього в кабінет, а він поводиться так, ніби ти своїм візитом просто ощасливив його. Особливо коли маєш у своїй теці матеріал на кримінальну тематику, яку він любив страшенно.

Дмитерко мав свій світ захоплень й уподобань.

Він ніколи не відмовлявся від товариського застілля, до нестями вболівав за київське «Динамо» і непримиренно ставився до літературних нездар, хоча… зрідка змушений був їх друкувати. Ніхто — ані друзі, ні вороги — не зможуть заперечити, що Любомир Дмитрович завжди міг дозволити собі найбільшу людську розкіш — бути самим собою і говорити те, що думає. Тож і писати про нього треба без найменшого лицемірства.

Узявшись за ці спогади, я не зазирав ні в біографічні, ані в бібліографічні довідники. Не складатиму тут довгого реєстру Дмитеркових романів, поем, п’єс. Зупинюсь лише на тому, яким він бачився усім нам як редактор, як виконував свою важку, невдячну і навіть небезпечну роботу. Бо ще з часів Робесп’єра і до наших днів редакторам погрожують, їх шантажують, у них навіть стріляють. Не кажучи вже про відверту недоброзичливість певної категорії авторів, без яких просто-таки не існує жодна редакція.

Коли виходити з традиційних уявлень, то адміністратором Дмитерко був нікудишнім. Він цілком позбавлений типових керівних комплексів. Не звертав уваги на зовнішні ознаки дисципліни, і йому, зрештою, було байдуже, чи перебувають співробітники на своїх робочих місцях, чи бігають десь у справах — хоча час від часу, особливо «за царювання» Андропова, кидав на літучках «грізні слова», нагадуючи регулярно відвідувати «контору». Та все ж найважливішим було для нього — чи належної якості рукописи і чи своєчасно подаються, оскільки існує виробничий графік. А це, власне кажучи, і становить основний зміст роботи головного.

Дмитерко ніколи не смикав нас через дрібниці, і кожен був справді суверенним за своїм письмовим столом. Ніколи не принижував гідності підлеглих, хоч міг іноді спалахнути благородним гнівом, найчастіше безадресним. З ним завжди можна було сперечатися, але до певної межі. Дмитерко міг бути і непохитним. Органічно не терпів підвищеного тону і лише болісно морщився, почувши, як десь у приймальні галасує «відхилений» автор. Але нічого не вдієш, журнал — це не райсоцзабез… Не проводив тривалих нарад, видавав лише конче потрібні накази по редакції (типу «зарахувати-звільнити») і не любив тинятись по «коридорах влади».

Що ж тоді робив редактор «Вітчизни»? Те, що передусім і належить редакторові: читав і правив рукописи, приймав авторів і ділився з нами своїми думками, яким би він хотів бачити журнал. Журнал, якому був відданий до останнього подиху. Читав рукописи на роботі, читав удома і навіть чекаючи на свою чергу у перукарні. Бувало, напередодні якого-небудь свята вся редакція стоїть сторч головою, лише у Дмитерковому кабінеті панує цілковита тиша. Читає!

До цього зводилася вся редакторська робота — читати і правити? Розгледіти справжній талант й перепинити шлях бездарності. Це коли Любомиру Дмитровичу «викручували руки». Оцінював він рукописи безпомилково. Тим самим визначаючи лінію журналу, хоч вона досить часто й суперечила «генеральній лінії».

Дмитерко досить упевнено вів «Вітчизну» крізь усі політичні бурі, через усі підводні рифи й безперервні окрики з «великої хати». Зараз тільки дивуєшся, як зміг він в умовах тодішньої жорсткої цензури утримувати штурвал «Вітчизни» майже чверть віку, друкуючи при цьому все «крамольне», а отже, все краще, що з’являлось на українському літературному ринку.

Дмитерка неодноразово викликали «на килим». Його «проробляли» у найвищих ешелонах влади, його попереджали. Він мляво виправдовувався, повертався до редакції і… знову підписував до друку літературну «вибухівку». Після чого певний час скоса позирав на телефонний апарат. А дзвінок звідти, звідки й належить, не змушував на себе довго чекати.

Якось за одну публікацію «вліпили» «лише» догану, після чого один з її ініціаторів похмуро пожартував: «Вважайте, що одержали орден». А за друкування творів молодого Григора Тютюнника та «Собор» Олеся Гончара Дмитерка довго «проробляли» на засіданнях Політбюро ЦК КПУ і записали дві догани в особисту справу.

Кажуть, з роками наш редактор став обережніший. Либонь, так воно і було. Особливо під час чергового попередження, що доведеться все ж таки справи передавати. Але розповім про випадок, до якого сам був причетний і який свідчить про те, що і в останні роки життя інстинкт самозбереження у Дмитерка дещо не допрацьовував.

Десь, здається, влітку Любомир Дмитрович зателефонував мені додому, попросивши, щоб я прочитав роман Павла Загребельного «Південний комфорт», який готувався до друку. Прочитав з погляду юриспруденції, якою в ті часи я посилено цікавився. Буквально з перших сторінок я схопився за голову. Зважаючи на те, що це був пік тих «благословенних часів», що їх ми називаємо застійними, вихід роману міг означати і для самого автора, і для редактора лише невідворотне політичне самогубство. То був такий гострий памфлет на органи прокуратури, що за часів Сталіна за це одразу б розстріляли обох — а заодно і рецензента. Що ж до брежнєвської доби, то тут неодмінно мали настати суворі оргвисновки. Але зі своїми застереженнями я запізнився. Не встиг зробити найнеобхідніших правок, які «порятували» б охоронців законності від нечуваних звинувачень у тому, що майже всі вони або дурні, або негідники, або пристосуванці. Що не тільки не захищають права людини, а навпаки — самі на кожному кроці порушують їх. Коли я дуже схвильований прибіг до редакції, виявилося, що «Південний комфорт» … уже в наборі. Безумство хоробрих!

Не описуватиму тут потрясіння, яке викликала в юридичних колах (та й не тільки в юридичних) поява роману у «Вітчизні». По Києву забігали юристи, збираючи підписи з вимогою піддати остракізмові «диверсійний твір». У Москві при генеральному прокурорі терміново зібрали нараду, власне кажучи, судилище, яке зажадало негайної адміністративної розправи над порушниками юридичного спокою. Не уникла «Вітчизна» розгромної рецензії і в республіканській пресі.

Увесь цей час Дмитерко був стурбований. (Він так і не дожив до виходу «Південного комфорту» окремою книжкою, що стало можливим лише у наші дні). Та ось буря трохи вщухла, і битий—перебитий редактор «Вітчизни» залишився вірний собі. «Покаявся» і схвалив до друку нарис про київську мафію, що теж було досить небезпечно. Бо тоді вважалося, що мафії у нас немає тому, що її не може бути ніколи.

Мабуть, серед усіх талантів, якими природа обдарувала Дмитерка, найбільший його талант — бути людиною. Він завжди клопотався про якихось знедолених, ніколи не забував давніх друзів, незалежно від їхніх місць у суспільній ієрархії, і обожнював свою сім’ю. Проживши на світі три чверті століття, постаріти Любомир Дмитрович так і не встиг. Стареча немічність навіть не торкнулася його. Поки не вразила хвороба. А потім тяжка, безглузда операція — відрізана разом з плечем права рука. І мученицька смерть…

Незадовго до кончини, коли від Дмитерка залишилася сама лише тінь, ми відвідали його з Володимиром Яворівським та Ігорем Малишевським у лікарні. Що ж хвилювало його в останні земні години? Невже, запитував він, доведеться залишити «Вітчизну» та оформляти пенсію? Може, ця думка і добила його остаточно?

Так, його немає з нами вже багато років (помер восени 1985-го). Але, пам’ять про нього залишилася жива і тепла. Ми, «вітчизняни», портретів Любомира Дмитровича зі стін не зняли. Понад те, увесь багатий духовний спадок, одержаний від нього, намагаємося будь-що зберегти. І на звичайних редакційних перекличках його ім’я називаємо серед живих.

http://gazeta.dt.ua/SOCIETY/lyubomir_dmiterko_v_zhitti_i_bronzi.html

Любомир Дмитрович Дмитерко. фотографія

Любомир Дмитрович Дмитерко. фотографія

 

Любомир Дмитрович Дмитерко

Любомир Дмитрович Дмитерко
Дата народження	5 (18) березня 1911(1911-03-18)
Місце народження	Винники
Дата смерті	2 жовтня 1985(1985-10-02) (74 роки)
Місце смерті	Київ
Національність	українець
Громадянство	СРСР
Мова творів	українська
Рід діяльності	поет, прозаїк, драматург, публіцист
Напрямок	соціалістичний реалізм
Премії
Нагороди

У Вікіпедії є статті про інших людей з прізвищем Дмитерко.

Любоми́р Дми́трович Дмите́рко (5 (18) березня 1911(19110318), Винники — 2 жовтня 1985, Київ) — український письменник (поет, прозаїк, драматург, публіцист), сценарист. Лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка. Один з трьох членів літературної групи «Західна Україна», які не потрапили до ГУЛАГ СССР.

Зміст

 [сховати] 

• 1 Біографія
• 2 Твори
• 3 Кінематографічна діяльність
• 4 Нагороди
• 5 Пам’ять
• 6 Примітки
• 7 Література
  • 7.1 Статті в енциклопедіях, довідниках
  • 7.2 Книги про письменника
  • 7.3 Статті в збірниках, газетах і журналах

Біографія[ред. • ред. код]

Любомир Дмитрович Дмитерко народився 5(18) березня 1911 року в родині сільського вчителя в селі Винники біля Львова (нині місто-супутник Львова, підпорядковане його міській раді). Коли Любомирові було три роки, розпочалася Перша світова війна. У зрілі роки поет напише ^[1]:

Коли я згадую своє дитинство, в пам’яті виринають шляхи-дороги. Безмежні дороги біженських злигоднів. Перша світова війна. Мені три роки, а я вже за тридев’ять земель від рідної хати. Короткочасне повернення до мальовничих Винників, і знову втеча від білопольських банд галерчиків і пілсудчиків. Скінчилось дитинство в чарівному Кам’янці-Подільському та навколишніх селах, де вчителював мій покійний батько.

1919 року сім’я Дмитерків, «рятуючись від білополяків» ^[2], переїхала до Кам’янця-Подільського. Тут Любомир навчався в першій єдиній трудовій школі імені Степана Руданського, що в Старому місті. Тоді школа була семирічною (нині це загальноосвітня школа I—III ступенів № 1). У поемі «З ночі в день» поет писав:

У місті вільному від гніту панського,

Над звивистим Смотричем, у Кам’янці,

Я вчився у школі Степана Руданського,

Де гризли абетку вчорашні бійці.

Навчання в школі Дмитерко згадав і в статті «Його слово не вмре, не загине», опублікованій 1968 року в збірнику «Степанові Руданському» ^[3]

Десь у 1922—1924 роках учився я в Кам’янець-Подільській першій єдиній трудовій школі імені Руданського. Нам, школярам, добре відома була багата на невдачі і страждання біографія Степана Васильовича. Ми захоплювалися його блискучими співомовками. Це захоплення я і мій старший брат перенесли і в родину. То ж тонесенька книжечка співомовок, випущена в буремні революційні роки вже не пам’ятаю яким видавництвом, була зачитана до дірок.

Батько Любомира, тривалий час пропрацювавши в освіті і діставши ще за Австро-Угорщини пенсію, повернувся до вчителювання в Наддніпрянській Україні і став ревним виконавцем директив влади. Зокрема, його атеїстична пропаганда в одному із сіл спричинилася до того, що релігійна громада («куркульня», як пише в автобіографії Любомир Дмитерко) пообіцяла батька вбити, а хату спалити ^[4].

Закінчивши семирічну школу, Любомир навчався в Кам’янці-Подільському в лісовій професійній школі, а далі в інституті народної освіти (нині Кам’янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка).

1928 року газета «Червоний кордон», що видавалася в Кам’янці-Подільському, опублікувала перший вірш Дмитерка — «Мати». 1956 року поет писав ^[5]:

Коли я згадую свою творчу молодість, у пам’яті моїй встає сонячний квітневий день і я, щасливий, юний (мені було тоді сімнадцять років), іду чудовим парком над скелястим Смотричем із свіжою, що пахне друкарською фарбою, газетою в руках. Це було у Кам’янці-Подільському, в 1928 році. У газеті «Червоний кордон» було надруковано мій перший вірш «Мати». Потім у цій же газеті друкувалось багато моїх віршів, оповідань і, навіть, два романи з продовженням.

«Спокушений чарами поетичної музи» ^[6], Дмитерко покинув навчання в Кам’янець-Подільському інституті народної освіти, де був тільки факультет соціального виховання (соцвиху) й подався в Київ, де в місцевому ІНО (тепер Київський національний університет імені Тараса Шевченка) був ще один факультет — професійної освіти (профосу), із сильною професурою, який готував фахівців вищого профілю, а головне, давав значно більший обсяг знань. Саме на цей факультет Дмитерко надумав перевестися. Проте кожен факультет мав не тільки свій профіль а й навчальну програму, тому Дмитеркові відмовили, запропонувавши йти на соцвих або вступити заново — на перший курс. Поет образився, бо, за його словами, «прочитав гори літератури і ладен був змагатися не з одним студентом профосу». Дмитерко став працювати позаштатним репортером обласної комсомольської газети «Молодий більшовик» (редакція містилася в довгому темному коридорі на розі вулиць Леніна та Володимирської, де згодом розмістився готель «Театральний»). Заробляючи копійки, Любомир писав вірші та підшукував соліднішу роботу. На кінофабриці (нині Національна кіностудія художніх фільмів імені Олександра Довженка) її головний редактор, письменник Володимир Ярошенко, порадив Дмитеркові йти на сценарні курси, що саме відкрилися при Всеукраїнському фотокіноуправлінні (ВУФКУ).

На курсах історію та теорію кіно викладав знавець і дослідник цієї справи Георгій Авенаріус, теорію драми — український поет і критик Яків Савченко, сценарну справу — письменник та кінодраматург Вадим Охріменко, сучасну літературу — Олександр Корнійчук.

У 1931—1934 роках Дмитерко працював редактором, а в 1946—1947 роках — начальником сценарного відділу Київської кіностудії художніх фільмів. Від 1962 року був головним редактором журналу «Вітчизна».

1930 року 19-річний Дмитерко зумів видати одразу дві книжки — прозову та поетичну. У Києві в «Масовій бібліотеці» видавництва «Західна Україна» побачила світ накладом 15 тисяч примірників 32-сторінкова збірка оповідань «Вітер зі Сходу». Поетична збірка «Іду!», видана в Харкові у Державному видавництві України, була удвічі товстішою — 60 сторінок, але мала наклад значно менший — всього 2 тисячі примірників. Того ж року з’явилися рецензії на збірку «Іду!» — Євгена Адельгейма в десятому числі журналу «Життя й революція» та Миколи Шеремета в дванадцятому числі журналу «Молодняк».

Наступного року побачили світ ще дві віршовані книжки Любомира Дмитерка: поема «Сорочинська республіка» (10 тисяч примірників, 56 сторінок) у співавторстві з Марією Пригарою та друга книжка поезій «Товтри» (2 тисячі примірників, 136 сторінок), назву якій дав кряж Товтри поблизу Кам’янця-Подільського. Обидві книжки вийшли у видавництві «ЛіМ» («Література і Мистецтво»).

Працюючи в Києві, Любомир Дмитерко досить часто відвідував Кам’янець-Подільський. Про кілька таких відвідин упродовж 1932 року згадував літературний критик і драматург Борис Буркатов, який тоді навчався в Кам’янці-Подільському ^[7]:

Тоді, в останні зимові дні року 1932-го, я бачив його вперше. Бачив у Кам’янці-Подільському під час мітингу на площі перед будинком районного комітету партії. З балкона, який служив трибуною, промовляли члени Політбюро ЦК Компартії України, нарком освіти М. О. Скрипник і секретар райкому партії, відомий поет і громадський діяч Іван Юліанович Кулик. Стояли поряд з ними представники громадськості міста, і серед них нам, групі студентів, хтось з обізнаних вказав на молодого поета Любомира Дмитерка, чиї вірші час від часу публікувала міська газета «Червоний кордон»… На вечорі з нагоди 60-річчя М. О. Скрипника [8] виступив й Любомир Дмитерко. Уже другий рік він жив у Києві, працював на студії художніх фільмів, але завжди згадував Кам’янець, де залишились його батьки, брати і сестри, де пройшли дитинство і юність. Ще через кілька місяців він знову приїхав до Кам’янця-Подільського для участі в творчому вечорі І. Кулика. Відбувся той вечір у педагогічному інституті, де Іван Юліанович викладав курс літератури. Того ж року, в липні, Л. Дмитерко ще раз відвідав рідне місто, щоб виступити вже на останньому за участю Івана Кулика літературному вечорі. Пам’ятаю, як переповнений зал на обох вечорах тепло сприймав громадянську лірику свого земляка.

Дмитерко був членом літературної організації «Західна Україна». На початку 1933 року почалися арешти членів київської філії організації. 4 лютого було ув’язнено Любомира Дмитерка. Більшість заарештованих невдовзі після затримання написали заяви-каяття до колегії Державного політичного управління УСРР, визнавши свою належність до УВО — Української військової організації. Двоє із заарештованих — Любомира Дмитерка та Агату Турчинську — через те, що вони «не вписувалися» за віком і статтю в розроблену чекістами схему УВО, було звільнено (відповідно, 25 березня та 11 травня).

Учасник радянсько-німецької війни (був військовим кореспондентом армійських і фронтових газет). Друкувався з 1930 року.

Могила Любомира Дмитерка

Помер 2 жовтня 1985 року в Києві. Поховано на Байковому кладовищі. 1990 року на могилі встановлено пам’ятник: на майданчику червоного мармуру куб, а на ньому — бронзове погруддня письменника. На кубі бронзовими літерами зроблено напис «Любомир Дмитерко. 1911—1985». Скульптор Іван Макогон ^[9].

Твори[ред. • ред. код]

Основні твори:

• збірка оповідань «Вітер зі Сходу» (1930)

збірки віршів:

• «Іду!» (1930)
• «Молода земля» (1935)
• «Книга боротьби» (1939)
• «Слава» (1942)
• «На полі бою» (1944)
• «Багряний ранок»
• «Вітчизна» (1948)
• «Осінь за океаном» (1959)
• «Крилатий кінь» (1974)
• «Земна вісь» (1977)

п’єси:

• «Генерал Ватутін» (1947)
• «Навіки разом» (1951)
• «Шляхи людські» (1960)
• «Лавровий вінок» (1972)

• драматична поема «Первоцвіт» (1970)

• роман «Розлука» (1957)

• трилогія «Міст через прірву»
  • «Обпалені громами» (1962)
  • «Планета в теплих долонях» (1963)
  • «Вечірня зоря» (1965)

• повість «Останні кілометри» (1972)

Кінематографічна діяльність[ред. • ред. код]

Автор дикторського тексту до хронікально-документального фільму «Місто безсмертної слави» (1954), сценаріїв документальних стрічок:

• «Свято великої дружби» (1955),
• «З кіноапаратом по місту Кракову» (1958, у співавторстві),
• «Слово про генерала» (1964),

художніх кінокартин:

• «Роки молодії» (1942, у співавторстві),
• «Українські мелодії» (1945, у співавторстві, фільм-концерт),
• «Полум’я гніву» (1955),завадила війна.
• «Олекса Довбуш» (1960); режисерська розробка фільму розпочалася ще в жовтні 1940; автор сценарію Любомир Дмитерко, режисери фільму Амвросій Бучма і Н.П.Красій, завадила війна.

Нагороди[ред. • ред. код]

Нагороджений орденом Радянсько-Німецької війни першого ступеня, орденом Червоної Зірки, двома орденами Трудового Червоного Прапора, орденом Дружби народів, медалями ^[10].

1979 року отримав Державну премію УРСР імені Т. Г. Шевченка за збірки поезій «Світе мій» та «Основа» ^[11][12].

Пам’ять[ред. • ред. код]

Меморіальна дошка

11 травня 1986 року Рада Міністрів УРСР ухвалила надати Кам’янець-Подільській середній школі № 12 ім’я Дмитерка (нині загальноосвітня школа I—III ступенів № 12 імені Любомира Дмитерка) ^[13].

На початку жовтня 1986 року, в першу річницю смерті письменника, в Києві на будинку, де жив Любомир Дмитрович, встановлено меморіальну дошку ^[14].

Примітки[ред. • ред. код]

↓ Показувати повністю

1. Вгору ↑ Кам’янець-Подільський державний університет в особах. — Т. 2. — Кам’янець-Подільський, 2005. — С. 766.
2. Вгору ↑ Зуб Іван. На півстолітнім рубежі // Дмитерко Любомир. Твори в чотирьох томах. — Т. 1. — К.: Дніпро, 1981. — С. 5.
3. Вгору ↑ Дмитерко Любомир. Його слово не вмре, не загине // Степанові Руданському: Збірник художніх творів, статей, документів. — Одеса: Маяк, 1968. — С. 163.
4. Вгору ↑ Український археографічний щорічник. — К., 1999. — Вип. 3/4. — С. 556.
5. Вгору ↑ Дмитерко Любомир. Від усього серця // Кам’янець-Подільський: Літературно-художній альманах. — Хмельницький, 1956. — С. 7.
6. Вгору ↑ Дмитерко Любомир. Обов’язок перед ним // Пам’ять серця: Спогади про Олександра Корнійчука. — К.: Дніпро, 1978. — С. 239.
7. Вгору ↑ Кам’янець-Подільський державний університет в особах. — Т. 2. — Кам’янець-Подільський, 2005. — С. 767.
8. Вгору ↑ народився 25 січня 1872 року
9. Вгору ↑ Проценко Людмила. Київський некрополь: Путівник-довідник. — К.: Український письменник, 1994. — С. 142.
10. Вгору ↑ Проценко Людмила. Київський некрополь: Путівник-довідник. — К.: Український письменник, 1994. — С. 141.
11. Вгору ↑ Про присудження Державних премій Української РСР ім. Т. Г. Шевченка в галузі літератури, журналістики, мистецтва і архітектури 1979 року // Україна. — 1979. — 18 березня (№ 11). — С. 7.
12. Вгору ↑ Шевченківські лауреати. 1962—2007: Енциклопедичний довідник / Автор-упорядник Микола Лабінський. — 2-е видання. — К.: Криниця, 2007. — С. 172.
13. Вгору ↑ Будзей Олег. Чверть віку директором: 1 вересня – День знань // Подолянин. — 2006. — 1 вересня. — С. 6
14. Вгору ↑ Василенко В. Пам’яті письменника-комуніста: [Меморіальна дошка Любомиру Дмитерку] // Літературна Україна. — 1986. — 9 жовтня.

Література[ред. • ред. код]

Статті в енциклопедіях, довідниках[ред. • ред. код]

• Жадько В.О. Некрополь на Байковій горі.-К.,2008.-С.83,286.
• Жадько В.О. Український некрополь.-К.,2005.-С.172.
• Енциклопедія українознавства. У 10-х томах. / Головний редактор Володимир Кубійович. — Париж, Нью-Йорк: «Молоде життя»–«НТШ»; 1954—1989, 1993—2000. — Т. 2. — С. 527—528.
• Дубина М. І. Дмитерко Любомир Дмитрович // Українська Радянська Енциклопедія. — 2-е видання. — Т. 3. — Київ, 1979. — С. 390.
• Дубина М. І. Дмитерко Любомир Дмитрович // Українська літературна енциклопедія. — Т. 2. — К., 1990. — С. 71—72.
• Мистецтво України: Біографічний довідник / Упорядники: А. В. Кудрицький, М. Г. Лабінський. За редакцією А. В. Кудрицького. — К.: «Українська енциклопедія» ім. М. П. Бажана, 1997. — 700 с. — ISBN 5-88500-071-9. — С. 207.
• Всемирный биографический энциклопедический словарь. — Москва, 1998. — С. 247.
• Шевченківські лауреати. 1962—2001: Енциклопедичний довідник / Автор-упор. М. Г. Лабінський. — К.: Криниця, 2001. — С. 143—144.
• Шевченківські лауреати. 1962—2007: Енциклопедичний довідник / Автор-упорядник Микола Лабінський. — 2-е видання. — К.: Криниця, 2007. — С. 171—172.
• Герасимова Г. П. Дмитерко Любомир Дмитрович // Енциклопедія історії України. — Т. 2. — К.: Наукова думка, 2005. — С. 403.

Книги про письменника[ред. • ред. код]

• Кузякина Н. Любомир Дмитерко: Литературно-критический очерк. — К.: Радянський письменник, 1951. — 63 с.
• Про Любомира Дмитерка: Літературно-критичні статті. — К.: Радянський письменник, 1971. — 269 с.
• Дубина М. І. Творчість Любомира Дмитерка. — К., 1977.
• Незакінчена розмова: Спогади, літературна спадщина [Л. Д. Дмитерка] / Упоряд. Б. А. Буркатов. — К. : Радянський письменник, 1987. — 175 с. 1800 примірників.

Статті в збірниках, газетах і журналах[ред. • ред. код]

• Байцар Андрій. Видатні винниківчани: Науково — краєзнавче видання / А. Л. Байцар. — Львів-Винники, 2012. — 88 с.
• Зуб І. Любомир Дмитерко // Письменники Радянської України. Вип. 11. Літературно-критичні нариси. – К., 1984. с. 137-159.
• Козлова Ніна. Ростив поета Кам’янець…: Наші славетні // Прапор Жовтня (Кам’янець-Подільський). — 1981. — 18 березня. — С. 4.
• Давидова Ірина. Його герої серед нас: [Про драматургію Любомира Дмитерка] // Вітчизна. — 1986. — № 3. — С. 183—187.
• Рубльов О. С. Невідомі документи до біографії Л. Д. Дмитерка: За матеріалами його слідчої справи 1933 р. // Український археографічний щорічник / Редкол.: П. С. Сохань (голов. ред.) та ін. — К., 1999. — Вип. 3/4. — С. 550—574.
• Завальнюк О. М., Комарніцький О. Б. Дмитерко Любомир Дмитрович // Кам’янець-Подільський державний університет в особах. — Т. 2. — Кам’янець-Подільський: Оіюм, 2005. — С. 766—771.